Минуле і сучасне угорської школи

Поблизу Тиси розташовані селища Акнаслатина, Акнашугатаг, Ронасек , де раніше були знайдені соляні родовища і видобувалася сіль. Пізніше формуються такі міста як Сігет, Тячів, Хуст. Усі ці поселення стали центрами культури і освіти Мараморощини.

     Починаючи від правління короля  Іштвана (1270-1272 рр.), культура і освіта на Мараморощині значно розвиваються завдяки тому, що ці міста стають центрами видобування солі. Розвиток видобувної промисловості передбачає будівництво церков і шкіл у поселеннях. Ймовірно, вже в ХІІІ столітті були побудовані церкви у Сігеті та Вишкові.

У ХV столітті починають формуватися дворянські прізвища. До 1550 року кріпосних розрізняли за іменами по батькові. Біля 1600 року на Мараморощині кожна сімʼя має своє прізвище та імʼя по батькові, яке залежало від роду заняття і місця проживання.

Давні історичні джерела свідчать про те, що угорці на Мараморощині завжди були більш грамотними.

 У той же час не треба забувати про те, що при утворенні і розвитку сіл і міст враховувалась багатонаціональність населення. Так було на всій Мараморощині і в Акнаслатіні також.

     З розвитком соляних шахт відбувався стрімкий розвиток нових економічних і культурних процесів. Тому зʼявилася потреба в більш грамотних шахтарях, адже лиш такі робітники могли досконально оволодіти новими методами роботи шахтаря та новою технікою. За таких умов все це стало причиною того, що в другій половині 18 століття виникла гостра необхідність в організації освітянської діяльності. Попит на регулярну організацію  шкільної освіти значно зріс.

    Історичних даних про стан освіти до прийняття християнства не існує.  З прийняттям християнства ( 1000-1517 рр.), така інформація відображена тільки в розділі про оновлення церкви, про організацію перших шкіл протестантської віри:

- на Мараморощині - в 1524 році;

- у Вишкові - в 1546 році;

- у Тячеві - в 1548 році.

    Більшість історичних джерел свідчать про те, що Олтвані Пал, папський камергер, у 1884 році написав: «З 1777 року почалася реформа католицької народної освіти».

     На Мараморощині після впорядкування казначейства, соляних шахт та лісів почалася реорганізація освіти. У 1778 році на основі освітньої реформи почали організовувати школи. Школи, створені в громадських місцях, розвивалися швидше, ніж в інших відокремлених селах. У таких селах, як Акнаслатіна, Акнашугатаг, Ронасек та ін., школи мали своє приміщення та обладнання. Створення та діяльність шкіл було визначено договором. Цей договір був укладений між казначейством (Акнаслатіна, Соляна шахта), громадським селом та навчальним фондом. Назва школи була така:

    Римо-католицька початкова школа казначейства Угорського Королівства у  селищі Акнаслатіна.

     Вчителі королівських скарбницьких шкіл могли отримувати свою зарплату з трьох джерел:

- з королівської скарбниці (у грошах, у сільськогосподарських товарах або у відповідній ціні)

- з коштів сільської громади (у грошах, у дровах)

- від релігійної громади. 

  Князь Йосип ІІ (1780-1790 рр.) обіцяв, що офіційною мовою парламенту стане угорська мова , а князь  Леопольд ІІ (1790-1792 рр.) наказав органам місцевої влади, що в школах Угорщини ніщо не повинно заважати навчанню угорською мовою.

    Починаючи з 1778 року  угорська школа селища Акнаслатіна пройшла етапи від  початкового змішаного класу з одним вчителем до взірця сучасної середньої школи.. Керівником школи був директор, а завідуючим навчальною частиною до 1920 року  - римо-католицький священик. Спочатку школа підпорядковувалася обласному відділу, а з 21 жовтня 1830 року – Марамороській районній раді. Поряд з римо-католицькими початковими школами зʼявлялися і греко-католицькі початкові школи. Одна з таких шкіл відчинила свої двері в одному з куточків Акнаслатіни в 1816 році. Навчання проводилося  румунською мовою, тому що в тій частині більшість мешканців складали румуномовні землероби.

У 1868 році вийшла Постанова про середню освіту, в якій  віддзеркалювалася програма середньої освіти, а питання виховання розглядалося з державної точки зору. У своїй діяльності національні школи керувалися цією Постановою. Обласна народна освіта знаходилася в скрутному становищі і потребувала допомоги держави. У першу чергу отримали допомогу католицькі народні школи в Акнаслатині, Акнашугатаг, Ронасек, а в сусідніх містах - Марамуреш, Хуст, Тячів, Вишково та Руське Поле – евангелістсько-реформатські релігійні школи. У цей час за допомогою керівництва шахт була збудована початкова народна школа в Акнаслатіні. Це була перша і остання будова, яка була зведена для угорськомовної школи в Акнаслатіні. Ця споруда десятиріччями слугувала для навчання дітей з угорськомовних родин шахтарів. Але в другій половині 30-х років ХІХ ст. чехи зруйнували цю школу, тому що будова  знаходилася в небезпечній шахтарській зоні. Але нову школу і не думали будувати.

У початковій школі за Постановою №48 Законодавства про освіту розрізняли дві форми навчання: щоденну та повторювальну. А для дітей 6-12-15 років навчання було обовʼязковим. На основі вищезгаданої Постанови Міністерство освіти Угорщини в 1877 році видало шкільну програму, в якій обовʼязковими предметами були релігія, етика, угорська мова, математика, природничі науки, географія, правознавство, фізична культура, співи і малювання.

У 1926 році учасники  ІІ Конгресу Закарпатського педагічного товариства вимагали від чеського керівництва відкрити восьмирічні угорськомовні школи в усіх селах та селищах. У результаті цього розпочався стрімкий розвиток угорської освіти, вже було більше вчителів-предметників. В угорськомовній народній  школі Акнаслатіни сформувався невеликий кваліфікований педагогічний колектив, яким керували: у 20-ті роки – Петрецький Ласло, у першій половині 30-х років – Рішко Янош, у 1935-1945рр.- Загарянський Ласло. Під їх керівництвом працювали такі педагоги: Фегерне Бучіні Ірма, Седлак Вільма, Абкорович Адам, Барнак Йожеф, Манді Бела, Кейс Ференц та ін.

За часів Другої світової війни (1938р., 1939-1944рр.) Акнаслатіна разом із Закарпаттям входить до складу Угорщини. Після закінчення панування влади Чехословаччини на території Закарпаття було знову впроваджене ранішнє підпорядкування. Припинили своє існування чехословацькі школи, їх місце зайняли угорськомовні школи, гімназії та ремісницькі училища. В Акнаслатіні продовжувала діяти восьмирічна угорськомовна школа. У вересні 1940 року на місці чехословацької школи була відкрита громадська угорськомовна школа. На сьогодні в цій будові працює румуномовна загальноосвітня школа. За часів Другої світової війни молодь Акнаслатіни навчалася в Сігеті в школах та гімназіях.

 Після закінчення Другої світової війни процес навчання на Закарпатті було відносно швидко відновлено. Щоправда, без достатньої кількості підручників та кваліфікованих педагогів. Навчання угорською мовою було дозволено лише в початкових  (1-4) класах.   Угорськомовні середні школи були відкриті лиш у 1953 році. В Акнаслатіні припинила своє існування Державна сільська школи,  педколектив якої разом із пересуванням фронту покинув територію Закарпаття.

Восьмирічна угорськомовна школа перетворилася на семирічну і з великими труднощами продовжувала працювати. З колишнього педколективу разом із двома молодими вчителями (Бороді Пірошка і Шлайер Лола) продовжували працювати Барнак Йожеф і Манді Бела. Пізніше до них приєдналися Кубан Лайош, Горчар Дьюла з дружиною Гашкар Анною, котрі працювали в інших школах району. Директором школи стала Ткачук Ганна (1945-1952рр.). У двох напівзруйнованих  приміщеннях Малого Солотвина, де більшість населення складали угорці, працювала угорськомовна школа.

1 вересня 1945 року вперше в історії Солотвина для працюючої молоді була відкрита вечірня україномовна школа. Крім цього, в нашому селищі працювали ще дві семирічні школи: румуномовна і російськомовна. На відкриття угорськомовної середньоїшколи люди чекали ще довгий час. Не було кваліфікованих вчителів-предметників з відповідною освітою. Це мало свої наслідки: багато молоді було позбавлено можливості отримати повну середню освіту. Це стосувалося особливо тих, хто не говорив українською чи російською мовами, і через це не мав можливості продовжувати навчання у вищих навчальних закладах. Після закінчення  угорськомовної восьмирічки для здобуття середньої освіти учні змушені були прдовжувати навчання в старших класах україномовної школи.  Щоправда, були зроблені певні кроки для відкриття угорськомовної середньої школи. Але було недостаньо угорськомовних учителів, а більшість учителів україномовної школи була зі сходу України і не володіла угорською мовою.

 У 1947-1948 року відбувся перший випуск Солотвинської середньої школи №1 з українською мовою навчання. Більшість випускників продовжили навчання у навчальних закладах Хуста, Ужгорода та в інших містах Радянського Союзу.

 У 50-ті роки ХХ століття зʼявилася молода когорта вчителів-предметників з відповідною вищою освітою. Відкриття угорськомовної школи затягнулося ще на декілька років через недостатність матеріальної бази, що не відповідала загальноприйнятим нормам середньої школи. Але вже в цей час в інших містах Закарпаття вже почали відкриватися угорськомовні середні школи: в Ужгороді, Мукачеві, Берегові та в інших селищах Закарпаття.

 7 січня 1956 року директором Солотвинської семирічної угорськомовної школи був призначений Ковач Олександр Олександрович. До кінця 50-х років сформувався висококваліфікований педколектив: директор- Ковач О.О.,  заступник директора – Седлак Ф.А., вчителі – Гурко Ф.А., Зекань Е., Седлакне-Міньо Адель, Шімон О.І., Незепа О.О., Лакатош Ю.Ю., Попп Ю.Ю., Берсан В., Молдованне-СабоВ.Й., Брандісне-Голзбергер О.Ф., Берчане-Горват М.І.

 У 1959 році замість семирічної школи зʼявилася восьмирічна, серед них була і наша, Солотвинська. На початку 60-х років відкрилася середня угорськомовна вечірня школа. Головною подією для нашої школи стало 1 вересня 1966 року, коли вийшов наказ обласного відділу освіти про відкриття середньої школи з угорською мовою навчання.

На кінці 60-х - початку 70-х рр. навіть мови не було про те, щоб наші випускники продовжували навчання на рідній мові у ВНЗ Угорщини та Радянського Союзу. У той же час колектив нашої школи досяг неабияких успіхів у навчанні та вихованні.

Учні шкіл почали досягати достатнього рівня у навчанні і ставили своєю метою продовжити навчання у вищих навчальних закладах. З початку 50-х рр. більшість батьків з угорськомовних сімей вирішила віддати своїх дітей у російські та українські класи, гадаючи, що їх дітям легше буде вступити до ВНЗ.

У 1946 році серед уродженців Солотвина тільки троє мали вищу освіту і 37 закінчили середню школу. Решта мала лише початкову освіту або були безграмотні.

Зовсім інше становище було у 80-ті роки: більш ніж 800 шахтарів мали середню та середню спеціальну освіту. Діти із 150  шахтарських родин мали вищу технічну освіту. У 80-ті роки у Солотвині працювали дві середні школи: №1 – з українською, російською і  угорською мовою навчання (800учнів) і №2 – молдавською (румунською) мовою навчання (700 учнів). В обох школах працювали 120 кваліфікованих педагогів. У селищі паралельно ще працювала школа-інтернат для розумово-відсталих дітей (250 учнів), котрих навчали і виховували 50 кваліфікованих вчителів, логопедів і вихователів. Крім того, працювала дитяча музична школа ( біля 100 учнів), де викладали 15 вчителів з відповідною музичною освітою.

Наприкінці 80-хпочатку 90-х рр., після розпаду Радянського Союзу, почався новий етап в історії угорськомовної середньої школи с. Солотвина: з 1989 року угорськомовні класи відокремилися, і свої двері відчинила середня школа з угорською мовою навчання. У 1992 році школа №3 стала називатися на честь угорського математика Яноша Бойоі. У середній освіті почалися демократичні зміни стосовно нацменшин . Особливо це стосувалося угорців Закарпаття:

1. З 1 вересня 1990 року випускники угорськомовних шкіл мали можливість продовжувати навчання не тільки в навчальних закладах України, але й за кордоном.
2. Було дозволено святкувати угорські національні свята.
3. Було дозволено містам, селищам, вулицям повернути історичні назви та встановлювати памʼятники угорським історичним діячам.
4. Дозволено святкування церковних свят та викладання основ релігії в школі.
5. Почали діяти літературні клуби , студії та гуртки.
6. Почало свою діяльність Товариство культури угорців Закарпаття.    

У книзі Габора Вереша та Володимира Поповича «Національні школи Закарпаття 1919-1991рр.» йде мова про те , що всі ці заходи сприяють пробудженню   національної свідомості угорців. У містах і селах розпочався процес відокремлення угорськомовних шкіл. Вони відкрилися навіть у селах, де вже десятиріччями не було навчання угорською мовою. В україномовних школах Ясіня, Рахова, Великого Бичкова, Тересви , Буштина почали проводитися факультативні заняття з угорської мови та літератури. Розпочало свою діяльність Закарпатське угорське педагогічне товариство у м. Берегове, відкрилася бібліотека для учителів, розроблялися навчальні плани.

У 1989-1990-ті роки до педколективу влилися молоді кадри  - випускники нашої школи, котрі взяли на себе відповідальність за подальший розвиток угорськомовної школи. У 1989-1991рр. школу очолювала Ромах-Фегер Марта, вчитель фізики. У 1996-1997 навчальному році середня школа №3 мала такий склад:

Бенедек Імре - директор школи, вчитель математики, Бацай-Штульцер Марія -заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель угорської мови та літератури, Кіш-Шобані Жужанна - вчитель угорської мови та літератури, Герег Маріанна - вчитель російської мови та літератури, Мункачі Іштван  - вчитель історії, Сабо-Губер Оттілія - вчитель української мови та літератури, Товт Вікторія – вчитель англійської мови, Месарош Янош - вчитель фізики, Орос Шандор -завідуючий фізико-математичним кабінетом,  Хмара Ольга - вчитель біології, Рейві Естелла – вчитель початкових класів, Ермень Корнелія – вчитель математики, Фегер Тібор - вчитель математики, Кіш Жужанна – вчитель музики, Розман-Болновська Елизавета, Біро-Візавер Агнеш, Гольцзбергер-Ковач Клара – вчителі 1-4 класів, Кереші-Задранська Елизавета – вихователь ГПД, Сава-Едельгаузер Катерина –бібліотекар,  Ковач Шандор – вчитель історії.